Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупочцi тут пiд калиною,
I над панами я пан!
Глянь, моя рибонько, — срiбною хвилею
Стелиться в полi туман.
Ти не лякайся, що нiженьки бiлиi
Змочиш в холодну росу:
Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
Тепло — нi вiтру, нi хмар.
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палке, як жар.
Две последние строки куплетов повторяются
Такун Ф.И. Славянский базар. М.: Современная музыка, 2005. — с исправлениями Валентины Верховской, 27.11.2015.
В сборнике текст напечатан с орфографическими ошибками:
Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки вбирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем у купочцi тут пiд калиною,
I над панами я пан!
Глянь, моя рибонько, — срiбною хвилею
Стелеться в полi туман.
Ти не лякайся, що нiженьки бiлiï
Змочиш в холодну росу:
Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
Тепло — нi вiтру, нi хмар.
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палке, як жар.
Песня на основе стихотворения «Виклик» малороссийского драматурга, поэта, переводчика, одного из основателей украинского театра Михаила Старицкого (Михайло Петрович Старицький, 1840-1904). Стихотворение написано в 1870 г. Как песня утвердилось в музыкальной обработке Николая Лысенко (Микола Віталійович Лисенко, 1842-1912).
В распространенной песенной версии первая рифма (зоряна — зморена) утрачена. Во-первых, так нередко происходит в песнях — ср. например, стихийное «Как родная меня мать / Провожала, / Как тут вся моя родня / Набежала» с авторским «Как родная мать меня. » Демьяна Бедного. Во-вторых, рифма выбивалась даже из авторского стихотворения: не считая «зоряна — зморена» автор избегает точных рифм (в которых совпадают гласная и согласная) в 1-й и 3-й строках строф, и строго соблюдает во 2-й и 4-й.
Песня использована в фильме «В бой идут одни старики» (1974).
Виклик
Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупі ми тут під калиною —
І над панами я пан.
Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
Стелеться полем туман;
Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить;
Небо незміряне всипано зорями —
Що то за Божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
Грає перлиста роса.
Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько:
Тепло — ні вітру, ні хмар.
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;
Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала —
Ані шелесне в гаю!
Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх.
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання — за гріх?